Українські греко-католицькі антимінси XX століття в російській літургійній практиці

Українська Греко-Католицька Церква дала на початку XX століття народження Російського екзархату для католиків візантійського обряду (Exarchatus Apostolicus Russiae) в особі митрополита Андрея Шептицького (1865 - 1944), поклала початок використання українських антимінсів[1] в російській літургійній практиці. Попередні події також свідчать, що маючи юрисдикцію на територію Російської імперії, митрополит Андрей, рукопокладаючи або приймаючи в спілкування священиків, які переходили з православ'я, постачав їх антимінсамі за своїм підписом. Наприклад, у 1902 р. був таємно висвячений Іван Олександрович Дейбнер (1873-1936), який вживав у своєму служінні Антимінс Шептицького в підпільних літургіях в різних містах Росії, під час заслання в Тюмені, в Санкт-Петербурзі, де він літургісав з 1907 р. в римсько-католицькому кафедральному соборі Святої Катерини на Невському проспекті, з 1911 р. в приватних домашніх католицьких церквах візантійського обряду на вулицях Полозова і Бармалеєва і з 1912 р. як парох росіян-католиків при церкві Святого Духа; знову підпільно в період з 1918 по 1920 рр. і з 1932 р. в місті Весьєгонськ Тверської області. Інший випадок -- це прийнятий з православ'я протоєрей Алексій Євграфович Зерчанінов (1848-1933), який в 1907 р., відвідуючи Львів, отримав тут антимінс і попрямував в Санкт-Петербург, де заснував у своїй квартирі громаду з домовим храмом. У 1917 р. митрополит Андрей Шептицький у Москві висвятив і забезпечив антимінсом Володимира Володимировича Абрикосова (1880 -1966), що став священиком громади домініканців візантійського обряду і влаштував храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці у своїй квартирі.

Спрямований в 1914 р. митрополитом Андрієм для місії в Росію, Леонід Іванович Федоров (1879--1935), в чернецтві, прийнятому в чині Студитів, отримав ім'я Леонтій і увійшов в історію як митрофорний протопресвітер і Екзарх з 1917 р., був забезпечений антимінсом для свого служіння та організації парафіяльного життя російських греко-католиків. Сам він літургісав на українських антимінсах за часів заслання до Тобольську, живучи після звільнення з 1917 р. по 1922 р. в Петрограді, а потім на нелегальному становищі до 1923 р. звершував літургію на приватних квартирах, з 1926 р. проживав в Калузі. Від Федорова українські антимінси для літургійного служіння отримали громади в Саратові, де було 15 вірних, і в 1922 р. єромонах Єпіфаній, Ігор Олександрович Акулов (1897-1937), який крім служіння в церкві Зіслання Святого Духа, таємно звершував Службу Божу на квартирі греко-католицької черниці Юстини, Юлії Миколаївни Данзас (1879-1942). У цей же час він також служив в римо-католицькій церкві Святого Боніфатія[2] в Петрограді аж до свого арешту 1923 р.

Заслуговує на увагу випадок прийняття митрополитом Андрієм Шептицьким у свою юрисдикцію священика російської старообрядницької церкви Білокриницької єрархії[3] Євстафія Якимовича Сусалева в 1908 р. Саме він домігся відкриття 1909 р. в Санкт-Петербурзі спершу домової церкви на Полозовій вулиці, будинок 12, а потім нової церкви на перехресті Великої Пушкарської вулиці і вулиці Подковирова, будинок 48/2. Обидва ці молитовні місця були забезпечені привезеними зі Львова антимінсами[4]. Цей випадок дозволяє нам зробити зауваження щодо звичаю і практики вживання антимінсів, як це прийнято в українській греко-католицькій традиції, і в російських старообрядців, що підтверджує стародавність і близькість двох традцій, у чому збереглася єдина спадщина. До XVII ст. в Російській Православній Церкві, а також на Балканах і в грецьких юрисдикціях раннього періоду, антимінс, що призначався для постійного знаходження у вівтарі на святому престолі, пришивали в розгорнутому вигляді до нижнього покрову святої трапези – ц-сл. срачіці - «або прибивали дерев'яними цвяхами до самого престолу. Вони знаходилися під верхнім напрестольним покровом - індитіею. Дискос і Потир ставили безпосередньо на ілитон - верхнє облачення престолу, яке розгорталося (звідси назва eilhton - згорнутий) при звершенні Літургії і здавна використовувалося для того, щоб не розсипати на престол жодної крупинки Святих Дарів»[5] (тут і далі переклад автора). Після богослужбових реформ, ініційованних московським патріахом Никоном (Мініним) (1605-1681) в XVII столітті, за грецькою практикою в Московській Русі починають поміщати антимінс у згорнутому вигляді в ілитон, розгортаючи і згортаючи його за кожною Літургією, і тільки старообрядці продовжують зберігати старовинну форму, коли антимінс поміщений під облачення престолу в розгорнутому вигляді. «Ті дії, які вчиняє православний священик з антимінсом під час Літургії, згортаючи і розгортаючи його, старообрядницький чинить з ілитоном..., який розстеляється поверх індитії, над тим місцем, де пришитий антимінс, на нього і ставлять чаші зі Святими Дарами.



Старообрядницьке духовенство вважає помилкою прийняту практику Православної Церкви використання антимінса замість ілитона»[6]. Практика українських греко-католиків, що мали власний літургійний розвиток і залишилися поза московських богослужбових реформ XVII століття, коли антимінс кладеться в розгорнутому вигляді під покровом престолу й ілитон служить тим платом, на якому, можливо, залишаються крихти і який стелили під євхаристійні посудини, говорить про єдність традиції, схожу зі старообрядською практикою, що підкреслює давніші спільні корені, які зазнали змін у сучасній практиці Російської Православної Церкви Московського Патріархату, але мають спільні риси у греко-католиків та старообрядців, що є прикладом єдностi більш давнього джерела. Як пише сучасний старообрядницький автор: «На Русі традиція поміщати антимінс під індитією зберігалася до Никона, а у старообрядців і в уніатів зберігається до теперішнього часу. Потім – десь в XVI столітті – греки придумали нову практику: тримати антимінс поверх індітіей, загортаючи його в ілитон і розкриваючи за кожною літургією. Це, до речі, позбавило ілитону його власної літургійної функції – плата для євхаристійних крихт...

Навіщо греки придумали розгортати-згортати антимінс? Це пов'язано з еволюцією воздýха, який стали робити не великим ... а маленьким ... Це сталося через припинення практики використання багатьох дискосів і чаш (що було нормою у Візантії). Але великий воздýх ніс на собі певну іконографію – і ось вона й перемістилася на антимінс. Тобто антимінс, крім своєї споконвічної функції “трансляції” освячення, придбав ще й додаткову функцію – іконографічну»[7].

З припиненням активного легального життя Російського екзархату в 1930-ті роки і розвитком російської апостоляту в діаспорі, ми бачимо продовження літургійного зв'язку католицьких громад візантійського обряду російської традиції з українською єрархією, з одного боку, і з українською практичної форми антимінса. За результатами візуального аналізу і часткового опитування кліриків, можна констатувати, що в громадах російської традиції, в більшості випадків з моменту їх заснування і до теперішнього часу, для звершення Служби Божої використовуються українські антимінси.

Сам плат антимінса виконаний за ескізом іконописця доктора єромонаха чину студитів (Monachi e Regula Studitarum) Ювеналія Мокрицького (1911-2001). В наш час творча спадщина Мокрицького вивчається, його всесвітньо відомі роботи наділені увагою мистецтвознавців і фахівців із сакрального мистецтва, проте його авторська участь у виготовленні «класичного» антимінсу до теперішнього часу не представлено в дослідному просторі.Мокрицькийпочав студіювати малярство у Львові в 1930-х роках, потім поглиблював знання в Академії Мистецтв у Відні з 1944 до 1947 рр.і вПразі; працював як іконописець у Західній Німеччині (1948-1950), в Італії (1950-1955), в Канаді (1956-1963), а від 1964 р. – в Римі. Викладав мистецтво на філософсько-гуманітарному факультеті в Українському католицькому університеті ім. св. Климента Папи в Римі та в іконописній школі в м. Вудсток (пров. Онтаріо, Канада) та ін. У 1970-і рр. активний діяч руху за патріархат в Українській Католицькій Церкві. Наприкінці 80-х років Мокрицький повернувся до Канади.

Твори автора знаходяться в Україні: в Лужках, в Уневі та в інших місцях, у Римі – Собор св. Софіі, «Студіон» і «Гроттаферрата», в Німеччині – в Крефельді і в Буке, в церквах Бельгіі, Австраліі, США та Канади, в парафіях и приватних колекціях.

Виготовлення відомої нам форми антимінса припадає на період перебування о. Ювеналія Мокрицького в материнському домі студитів в Кастельґандольфо, заснованому в 1965 р. патріахом Йосифом Сліпим (1892-1984) неподалік Риму.

Форма антимінса – традиційна: він являє собою прямокутний шовковий плат білої основи розміром 560 на 470 зі священними зображеннями, підшитий знизу червоною шовковою тканиною. Зображення виконано методом двокольорового друку: червоним і чорним кольорами. В цетрі плата є традиційна сцена поховання Ісуса Христа, як на плащаниці, що сходить до традиції вишитих літургійних воздухів. Тіло Спасителя, лежаче на високому гробному камені, оточене фігурами тих, які оплакують Його: Богородиці, яка сидить біля голови Ісуса, і чотирьох жінок мироносиць, серед яких Марія Магдалина і Марія Клеопова. Біля ніг Христа в симетрично повторюваних позах схиляються апостол Іван Богослов, за ним Йосип Ариматейський, що обвиває ноги Спасителя, і далі Никодим. На задньому фоні височить хрест із копієм і губкою, по кутах два Серафими. До основної сцени прилягають з правої сторонни зображення зверху вниз: євангелист Матей в пояс, св. Василь Великий у ріст і євангелист Марко в пояс; зліва – євангелист Іван в пояс, св. Іван Золотоустий в ріст, євангелист Лука в пояс. Внизу основної сцени в прямокутнику місце для підпису єпископа і дати. Друком червоного кольору на білому тлі виконаний церковнослов’янською мовою текст, по периметру плата: «Благообразний Іосиф с древа снем пречистоє Тіло Твоє плащаницею чистою обвив і благоуханьми во гробі нові покрив положи но тридневен воскресл єси Г[оспо]ди подай мірові велію милость» (тропар Вечірний у Велику П'ятницю). Традиційний текст антимінсу надрукований зверху основної сцени Положення до гробу, говорить: «Жертвенник божественный и священный совершися чрез самоє божественное священнодійствіє освящен божественною благодатію всесвятаго и животворящаго Д[у]ха во еже священнодійствовати на нем божественную літургію во церкві с[вя]тій .....» і продовження тексту внизу основної сцени: «Рукодійствієм же і благословенієм преосвященнійшаго ….. (ім'я єпископа) Б[о]жіею благодатію і с[вя]таго римскаго апостольскаго престолу єпископа …..(титул) от сотворенія міра …..(дата) от воплощенія же Г[оспо]дня: …..(рік) дня: …..(число) місяця: ….. ч.: …..». Підпис єпископа скріплена печаткою та особистим гербом. Наступна характеристика робить відмінними греко-католицькі антимінси від російських православних, де церковна геральдика не передбачає єпископських гербів. На зворотньому боці у верхній частині антимінса є традиційна невелика зашита кишеня, куди вкладені частки святих мощей, поміщені в воскомастих.

Вивчені нами антимінси мають при ідентичності зображення два різновиди текстів, відповідно церковнослов'янською і грецькою мовами.

Антимінс храму Преображення Господнього при італійському центрі «Християнська Росія» (Russia Cristiana) в м. Сериате (Італія) має текст грецькою мовою, підпис архиєпископа Івана Бучки, 2 грудня 1956 р., в нижньому правому кутку підписана дата отримання зі Східної конгергаціі (Congregatio pro Ecclesiis Orientalibus) – 1965 р. Для громад російських католиків в діаспорі, які не мали свого правлячого єпископа, антімінс видавала Східна конгрегація. Як правило, всі антимінси мають підпис преосвященного владики Івана Бучки (1891-1974), колишнього з 1946 р. Апостольського візитатора українців-католиків у Західній Європі і з 1953 р. - Титулярним архиєпископом з титулом Леокадійській. У 1958 р. для російських громад був висвячений у Римі єпископ Андрій (Аполлон Володимирович Катков, 1916-1995) з титулом Навплійський з повноваженнями коадютора висвячуючого єпископа візантійського обряду для росіян, які в той час був преосвященний Олександр (Олександр Миколайович Еврєїнов, 1877 - 1959), що носив титул Парійський. Владика Андрій з 1960-х років згадується як Екзарх російських католиків візантійського обряду (Esarca ap. di Russia), потім з 1971 р. до 1984 р. він - висвячуючий прелат візантійського обряду в Римі. До періоду повноважень владики Каткова з'являються антимінси з його підписом, однак це були все ті ж антимінси української іконографічної традиції за ескізом Ювеналія Мокрицького. Підписані Катковим антимінси, наприклад, були в храмі святого Антонія в Римі, в парафії Святої Трійці в Парижі. Фото одного з таких антимінсів наводить як ілюстрацію до своєї книги про православні церковні облачення Кріста Уест, дружина священика отця Олбана Уеста з Антіохійського патріархату в США[8]. Книга видана у видавництві Свято-Володимирській семінарії Православної Церкви в Америці. Представлений антимінс роботи греко-католицького іконописця Ювеналія Мокрицького знаходиться в колекції грецького православного приходу Св. Георгія в Грінвіллі (Південна Кароліна) і наведений як приклад сучасного православного антимінсу. Зміст напису говорить: «... преосвященнішого Андрія Божою благодаттю і святого Римського апостольського престолу єпископа Навплійського ... 1968 ...». Фото антимінсу знаходимо також на Інтернет-сайті храму. Інше фото подібного ж антимінсу є на сайті The Byzantine Forum з коментарем про приналежність малюнка Студитському іконографу[9].

За свідченням одного з настоятелів мюнхенської російської католицької громади при храмі св. Миколая, антимінс «був підписаний єпископом Андрієм Катковим ... Згодом, коли громаду відвідав Блаженніший Любомир Гузар, він залишив свій антимінс, сучасної української форми: «Мій особистий антимінс, який мені був даний при рукоположенні, підписаний кардиналом Мирославом Іваном Любачівським, з таким же малюнком»[10].

Поява антимінсу українського походження в російському православному церковному середовищі пов'язано з іменем митрополита Ленінградського і Новгородського Никодима (Борис Георгійович Ротов, 1929-1978), з 1960 р. до 1972 р. колишнього Голови Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату, який часто відвідував Рим. Антимінси о. Ювеналія, як пише про це у своїх мемуарах один з його учнів, «дуже подобалися митрополиту Никодиму (Ротову), який привозив їх в СРСР і розподіляв по храмах Ленінградської-Новгородської єпархії»[11].

Буде доречно також згадати свідчення про православно-греко-католицькі контакти, викликані особливими умовами під час Другої світової війни, коли «16 грудня 1943 р. православний священик Микола Дольницький з Волині в листі просив владику Андрія вислати антимінс, і повідомив про вбивство партизанами митрополита Алексія Громадського»[12].

Про римські антимінси в Росії знаходимо свідчення на одному з парафіяльних сайтів Московського Патріахату. Відвідуючи Великий Новгород, паломники однієї з московських парафій відвідали виставку антимінсів: «... у важкі роки, коли радянська влада чинила всілякі перепони в церковному житті і, зокрема, не давала виготовляти антимінси, митрополит Ленінградський Никодим замовляв їх у Ватикані, і от ... на один з таких, майстерно вишитих, антимінсів для Новгорода ми і дивимося ... на антимінсі [напис]: “... в храмі святого апостола Филипа на престолі Премудрості Божої Софії” (Храм апостола Филипа в 1960- ті роки був єдиним діючим храмом міста Новгорода)»[13]. Правда, ця інформація стосується антімінса вже іншого типу, фото можна бачити на цитованому сайті. У зв'язку з тим, що в Східній конгрегації закінчилися антимінси за ескізом Мокрицького, про що на прохання «Християнської Росії» з Сериату була отримана відповідь Конгрегації в 2012 р. на прохання про заміну старих антимінсів[14]. Антимінс такого типу був отриманий в 2013 р. при отриманні біритуалізма, наприклад, монсіньором Франческо Браскі, актуальним президентом «Християнської Росії». Автор цієї статті бачив антимінс даного типу в арабо-мелхитському монастирі в Маракеші в Марокко(Monastère de La Visitation, Tazert, Sidi Rahal, Province de Marrakech, Maroc). Неосвячені і без святих мощей плати таких антимінсів можна придбати в «Руссикумі» в Римі. Це плати кольорового друку російської іконографічної традиції, яка прямує до стилізованих зразків кінця XIX- поч.XX століть. Таким антимінсом за підписом архиєпископа Кирила Василя, секретаря Конгрегації, недавно був замінений старий, за ескізом Мокрицького, колишній в храмі св. Антонія в «Руссикумі».

У радянській і пострадянській Росії в період невлаштованості адміністративно-юрисдикційного буття католиків візантійського обряду, ми також бачимо продовження традиції використання українських антимінсів в богослужбовому вживанні.

Православні священнослужителі при переході в католицтво отримували антимінси від української єрархії, або інкардиновані в єпархії УГКЦ клірики для місії в Росію також везли з собою антимінси, отримані від своїх владик. Серед переліку опублікованих питань для обговорення на наступному «Соборі Екзархату», на зборах російського греко-католицького духовенства, що мав місце 2004 р. в селищі міського типу Саргатское, Омської області піднімалися питання: «1. Антимінси і Святе Миро. Підготувати історичну довідку і механізм забезпечення»[15].

При призначенні для служіння в Росії на парафії св. Климента у м. Обнінськ Калузької області автор цих рядків отримав в курії УГКЦ у Львові антимінс за підписом Блаженнішого Любомира Гузара. Отець Кирил Миронов, який служив в Підмосков'ї і в Санкт-Петербурзі, також мав антимінс за ескізом Мокрицького, освячений владикою Гузаром 2005 р.[16] Протопресвітер Андрій Удовенко в громаді святих Петра та Андрія також служить на українському антимінсі, отриманому у Львові за підписом кардинала Любачівського, виконаному за ескізом Мокрицького[17].

Інші громади російської літургійної традиції за межами Росії[18] також забезпечувалися українськими антимінсами. Ієрей Костянтин Марков, з 1997 р. працюючи в Латвії[19], повідомляє, що служить в місті Даугавпілс на антимінсі, що залишився від колишнього настоятеля, освячений Кир Мирославом Любачівським (1914–2000). З 1996 р. тут служив отець В'ячеслав Массанс (1966-2005), який народився в латгальській католицькій родині, 1990 р. був висвячений в сан католицького священика візантійського обряду митрополитом Володимиром Стернюком (1907-1997) у Львові. «В інших громадах служать на антимінсах також освячених єпископами УГКЦ, Кир Любомиром Гузаром і Кир Мирославом Любачівським»[20].

З упорядкуванням канонічної ситуації і призначенням в грудні 2004 р. римо-католицького єпископа в Новосибірську Йосипа Верта ординарієм для російських греко-католиків (оrdinarius pro fidelibus Ritus Вyzantini in Russia), прийняттям ним в лютому 2005 р. справ від протопресвітера Сергія Голованова змінюється практика отримання антимінсів. Все ті ж українські антимінси[21], художньої форми Ювеналія Мокрицького, освячені першоєрархом УГКЦ, тепер отримують другий підпис від владики Верта та завірені його печаткою як ординарія з юрисдикцією для Росії, з'являються в парафіях і громадах вірних «вже освячені привозять з Києва, Верт тільки ставить другий підпис»[22].

Історичний аналіз і наведені факти показують, що східна церковна традиція використання антимінсів для служіння Літругіі має не тільки символічне значення, але є єпископською санкцією священнодіяти на даному престолі або в даних похідних тимчасових умовах. Кожен антимінс підписується правлячим єпархіальним архиєреєм. Патріарх Феодор IV Вальсамон († бл. 1196) пише: «Для того, ймовірно, придумані антимінси ... і разом щоб свідчили, що з єпископського дозволу в молитовному домі звершується священнодійство»[23]. Антимінс дає свого роду право на служіння від законної канонічної влади, а також є містичним способом трансляції освячення престолу в просторі і часі. Нам важливо простежити цей як дисциплінарний, так і таїнственний зв'язок літургійної традиції російських католиків з Українською Церквою. Евхаристійна еклезіологія, яка розвинулася в XX столітті і показує особливу функцію антимінса як документа від єпископа на право служіння, зберігає таким чином видимий зв'язок російських громад з материнською церквою в особі УГКЦ і через неї від київських коренів і східно-слов'янської церковної історії зі стародавньою неподіленою Вселенською Церквою.

Список використаної літератури

Бурман Василий (Владимир), фон, диакон, OSB. Леонид Федоров: Жизнь и деятельность. Рим, 1966. (перевидання: Львов, 1993).

Голованов С. Андрей Шептицкий, митрополит Галицкий // Примирение: Издание ревнителей христианского единства. Февраль 1999 №4.

Об антиминсах православной церкви // Московские епархиальные ведомости. М. 2005, № 3-4.

Правила святых Вселенских Соборов с толкованиями. М. 1877. С. 378-380.

Krista M. West. The Garments of Salvation: Orthodox Christian Liturgical Vesture. New York: St Vladimir's Seminary Press. р. 290.

Архівні матеріали

Приватний лист А. Старцева, 20.10.2014. Архів автора.

Приватний лист А. Удовенко, 24.10.2014. Архів автора.

Приватний лист К. Маркова, 16.10.2014. Архів автора.

Приватний лист К. Миронова, 16.10.2014. Архів автора.

Приватний лист К. Миронова, 16.10.2014. Архів автора.

Приватний лист Ю. Аввакумова, 24.10.2014. Архів автора.

Lettera di mons. M. Malvestiti a R. Scalfi, 31.7.2012. Archivio di Russia Cristiana. Фонд не описаний.

Електронні ресурси

http://calvaryguard.com/ru/kanz/hist/alt/prestol/

http://krotov.info/history/20/1920/199902prim.html

http://sergiusvg.livejournal.com/276358.html

http://www.byzcath.org/forums/ubbthreads.php/galleries/367641/Antimension

http://www.griekukatoli.narod.ru/index13.html

https://ru.wikipedia.org

http://www.portal-credo.ru/site/?act=news&id=26338

http://www.st-serafim.ru/?p=2506

Анотація

У статті, на прикладі використання антимінсів показані історичні зв'язки Російського екзархату для католиків візантійського обряду та громад в російській діаспорі з Українською Церквою, аналізуються особливості використання антимінсів в греко-католицької літургіки в порівнянні з традицією російських старообрядців і сучасною практикою Московського патріархату. Вводиться в науковий обіг, як фактор сакрального мистецтва, художня спадщина Ювеналія Мокрицького, дається опис зображень його авторства, відтворених на антимінсах. Наведено приклади використання українських антимінсів в громадах російської літургійної традиції, що підкреслює церковно-канонічний дисциплінарний і містично таїнственній зв'язок от київських коренів и східно-слов'янської церковної історії зі стародавньою неподіленою Вселенською Церквою.

©2018 Учебные документы
Рады что Вы стали частью нашего образовательного сообщества.
?

00990283.html
00990293.html
00990303.html
00990313.html
00990323.html
00990333.html